home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



розділ 79


Проштовхнувшись крізь натовп туристів на мосту Ріал- то, Сієнна Брукс знову кинулася бігти на захід набережною Фондамента ді Кастелло, яка тягнулася вздовж каналу.

«Вони схопили Роберта».

Жінка й досі бачила, як він дивився на неї безпорадними очима, коли вояки тягнули його назад до склепу. Вона майже не сумнівалася, що ті люди в той чи інший спосіб примусять його розповісти про всі його здогадки.

«Ми — не в тій країні».

Але найтрагічнішою обставиною було її переконання в тому, що його поневолювачі не забаряться розкрити Ро- берту всю правду про ситуацію, у якій він опинився.

«Вибач, Роберте. Вибач за все. Зрозумій, будь ласка, що я не мала іншого вибору».

Дивно, але Сієнна вже встигла скучити за ним. І тепер посеред маси народу у Венеції жінка відчула, як до неї повертається вже звична самотність.

Це відчуття не було для Сієнни новим.

Бо Сієнна Брукс почувалася самотньою ще з дитинства.

Іще з дитинства проявивши неабиякий інтелект, Сієнна всю свою юність почувалася, наче чужинка у чужій країні… наче інопланетянин, що потрапив на планету, заселену чужими й непривітними істотами. Вона намагалася завести друзів, але її однолітки заповзято займалися всілякими банальними та фривольними дурощами, які не становили для неї ані найменшого інтересу. Вона намагалася поважати старших, але вони здебільшого виявлялися не ким іншим, як підстаркуватими дітьми, котрим бракувало хоча б елементарного розуміння світу, у якому вони жили, а найтривожнішим було те, що ці дорослі не мали ані найменшого бажання пізнати цей світ чи жити його турботами.

Я почувалася так, немов скрізь була чужою.

І тому Сієнна Брукс навчилася бути примарою. Невидимкою. Вона навчилася бути хамелеоном, акторкою, що грає чергову роль для публіки. Вона анітрохи не сумнівалася, що її дитяча пристрасть була породжена бажанням стати кимось іншим, і це бажання залишилося з нею на все життя.

«Стати кимось нормальним». Виступ у шекспірівській п’єсі «Сон літньої ночі» дав Сієнні відчуття власної потріб- ності й приналежності до справи, і дорослі актори підтримували її, але без поблажливості. Однак радість Сієнни виявилася нетривалою й випарувалася тієї самої миті, коли після закінчення прем’єрної вистави її оточили журналісти з виряченими від здивування й захвату очима, а її нікому не цікаві колеги тишком-нишком вибиралися з театру через чорний хід.

«Тепер і вони мене ненавидітимуть».

У сім років Сієнна начиталася достатньо, щоб поставити собі діагноз — глибока депресія. Коли вона заявила про це батькам, ті отетеріли, утім, неординарність доньки завжди викликала в них отетеріння. І вони послали її до психіатра. Лікар поставив їй багацько запитань, які Сієнна ще раніше ставила собі сама, а потім прописав комбінацію з амітриптиліну та хлордіазепоксиду.

Розлючена Сієнна підскочила з лікаревої канапки.

Амітриптилін?! — виклично скрикнула вона. — Я хочу бути щасливою, я не хочу бути зомбі!

Психіатр — треба віддати йому належне — перед лицем такого бурхливого вияву почуттів зберіг гідний подиву спокій і поставив Сієнні ще одне запитання:

— Сієнно, якщо ти не хочеш вживати препарати, то ми можемо спробувати більш цілісний підхід. — Лікар помовчав, а потім продовжив: — Схоже, ти потрапила до замкненого кола: увесь час тільки й думаєш, що про себе та про те, що нікому в цьому світі не потрібна.

— Це правда, — погодилася Сієнна. — Я намагаюся зупинитися, але не можу!

Лікар приязно й спокійно всміхнувся.

— Звісно, ти не можеш зупинитися. Людський мозок фізично не може працювати надаремно і ні про що не думати. Твоя душа прагне емоцій, і вона шукатиме паливо для цих емоцій — добре чи погане. Твоя проблема в тім, що ти живиш душу не тим паливом, що треба.

Сієнна ще ніколи не чула, щоб хтось говорив про мозок та емоції такими механічними термінами, і це її відразу ж заінтригувало.

— А яким це чином я живлю свою душу не тим паливом, яке їй потрібно?

— Тобі слід змінити ментальний фокус, — відповів лікар. — Наразі ти думаєш головним чином про себе. Ти мучишся запитаннями «Чому я всюди чужа?» і «Що зі мною не так?».

— І то правда, — погодилася Сієнна. — Але я намагаюся розв’язати цю проблему. Я намагаюся стати потрібного й своєю, не чужою. А якщо я не думатиму про цю проблему, то не зможу її вирішити.

Лікар тихо розсміявся.

— Мені здається, що думання про цю проблему… і є твоєю проблемою. — І він запропонував Сієнні змістити свою зосередженість із себе та власних проблем на довколишній світ та проблеми довколишнього світу.

«Отоді все й змінилося».

Вона спрямовувала свою енергію не на жалість до самої себе, а на жалість до інших людей, започаткувавши філантропічну ініціативу — розливала ківшиком суп у притулках для бездомних і читала сліпим книжки. Неймовірно, але, здавалося, жоден із тих, кому допомагала Сієнна, так і не помітив її інакшості. Вони були лише вдячні, що про них хтось потурбувався.

Із кожним тижнем Сієнна працювала дедалі завзятіше і недосипала, бо усвідомлювала, що її допомоги потребують дуже багато людей.

— Сієнно, вгамуйся! — закликали її знайомі та рідні. — Ти не зможеш врятувати весь світ!

«Як це жахливо, коли таке кажуть!»

Завдяки своїй громадській роботі Сієнна встановила контакти з місцевою гуманітарною групою. І коли вони запропонували їй поїхати на місяць на Філіппіни, вона з радістю вхопилася за цю можливість.

Сієнна гадала, що вони збираються годувати злиденних рибалок чи бідних фермерів у країні, яка була, згідно з тим, що дівчина прочитала в різних джерелах, казковою країною первозданної краси з багатими на життя прибережними водами та сліпучо красивими долинами. Тому коли їхня група оселилася в місті Маніла, Сієнна вжахнулася. Ніколи раніше не доводилося їй бачити таких страхітливих і широкомасштабних злиднів.

«Тут одна людина неспроможна зробити нічого».

На кожну людину, яку годувала Сієнна, припадала ще сотня голодних, вони дивилися на неї безпорадними очима, у яких застиг відчай. У Манілі були безперервні транспортні затори, місто потопало в нечистотах, процвітала жахлива проституція, до якої залучалися головним чином діти: їх продавали сутенерам батьки, знаходячи єдину втіху в тому, що так їхня дитина принаймні не помре з голоду.

І посеред цього хаотичного розгулу дитячої проституції, жебраків, злодюжок та ще гірших покидьків Сієнна раптом відчула себе паралізованою й безпорадною. Скрізь довкола себе вона бачила людство, охоплене первісним інстинктом виживання. «А коли люди впадають у відчай… то перетворюються на тварин».

І хвиля давньої депресії знову поглинула Сієнну. Вона раптом побачила людство таким, яким воно є, — біологічним видом, доведеним до краю.

«Я помилялася, — подумала вона. — Я справді не зможу врятувати світ».

Охоплена несподіваним нападом паніки, Сієнна чкурнула вулицями міста, проштовхуючись крізь маси людей, збиваючи їх із ніг й очманіло біжучи далі в пошуках простору.

«Ця маса людської плоті душить мене!»

Коли Сієнна бігла, то знову відчула на собі здивовані погляди. Вона знову стала чужою. Сієнна була високою, білошкірою, а на її голові майорів білявий «кінський хвіст». Чоловіки витріщалися на неї так, наче вона була гола.

Коли її ноги насамкінець підкосилися, Сієнна й гадки не мала, куди забігла. Витерши з очей сльози й бруд, вона побачила, що стоїть у якихось нетрях — містечку, де хижки були зліплені зі шматків гофрованого металу та картону, що трималися на підпорках. Повсюди висів сморід людських екскрементів та чулося скигління дітей.

«Мабуть, я проскочила крізь браму пекла».

— Туриста! — пирхнув позаду низький чоловічий голос. — Магкано? Скільки?

Сієнна різко обернулася й побачила, що до неї наближаються троє молодиків, ковтаючи від нетерплячки слину, наче вовки. Вона вмить усвідомила, що потрапила в небезпечну ситуацію, і спробувала була позадкувати, але вони оточили її, як зграя хижаків оточує здобич.

Сієнна покликала на допомогу, але на її крики ніхто не звернув ані найменшої уваги. За п’ятнадцять футів від себе Сієнна побачила бабцю, яка сиділа на автомобільній покришці й виколупувала іржавим ножем гниль зі старої цибулини.

Коли молодики схопили її й потягли до якоїсь халупи, Сієнна не мала ілюзій стосовно того, що трапиться невдовзі, і страх цілком поглинув її. Вона відбивалася як могла й чим могла, але молодики були дужі й швидко притисли її до старого заяложеного матрацу.

Вони розірвали їй сорочку і вчепилися в її ніжну білу шкіру. Коли дівчина закричала, нападники запхали їй у рота її ж сорочку так глибоко, що вона мало не задихнулася. А потім перекинули її на живіт, і вона вперлася обличчям у смердюче ліжко.

Сієнні Брукс завжди було шкода тих невігласів, які наважувалися вірити в Бога на тлі всесвітніх злиднів та страждання, однак тепер вона молилася сама… молилася всім серцем.

«Господи, благаю тебе, визволи мене від диявола».

Молячись, Сієнна чула, як глузливо гигочуть чоловіки, здираючи з неї джинси, поки вона відчайдушно хвицала ногами. Один із нападників заліз їй на спину, такий спітнілий та важкий, що аж краплини його поту капали їй на шию.

«Я ж іще незаймана, — подумала Сієнна. — Так он як мені судилося це пережити».

Раптом чоловік зістрибнув із її спини і глузливий регіт змінився на вигуки, сповнені страху й люті. Теплий піт, який капав Сієнні на спину та шию, раптом хлинув потоком і розбризкався по матрацу червоними плямами.

Коли Сієнна перекотилася на спину подивитися, що сталося, вона побачила стару жінку з наполовину обчищеною цибулиною в одній руці та іржавим ножем у другій. Та стояла над нападником, а з його спини струменіла кров.

Стара вирячилася на решту, погрозливо змахнула в повітрі ножем — і всі троє чкурнули навтьоки.

Не кажучи ні слова, стара допомогла Сієнні зібрати одяг.

— Саламат, — прошепотіла Сієнна крізь сльози. — Дякую.

Стара постукала пальцем по вуху — мовляв, не чую, глуха.

Сієнна склала хаткою долоні, заплющила очі й вклонилася на знак вдячності й поваги. А коли вона розплющила очі, то старої вже не було.

Сієнна покинула Філіппіни відразу ж, навіть не попрощавшись із рештою членів гуманітарної групи. І нікому й ніколи не розповідала, що з нею трапилося. Сієнна сподівалася, що коли не думатиме про цей інцидент, то він швидко зблякне в її пам’яті й забудеться, але від цього, здавалося, стало ще гірше. Кілька місяців по тому її так само мучили кошмари й дівчина більше ніде не почувалася в безпеці. Сієнна зайнялася бойовими мистецтвами але, попри те, що вона швидко засвоїла смертоносні навички дим-мак, їй однаково було лячно, куди б не пішла. Дівчина всюди відчувала небезпеку.

Стара депресія повернулася й посилилася вдесятеро; насамкінець дійшло до того, що Сієнна втратила сон. До того ж щоразу, коли розчісувалася, вона помічала, що від голови відстають великі пасма волосся, і з кожним днем дедалі більше. Через кілька тижнів Сієнна з жахом помітила, що наполовину облисіла і в неї з’явилися симптоми хвороби, яку вона діагностувала сама: телогенова алопеція — облисіння, спричинене стресом, від якого не було жодних ліків, окрім усунення самого стресу. Щоразу, коли жінка дивилася в дзеркало, вона бачила, як лисіє, і серце її несамовито калатало.

«Я схожа на стару бабу!»

Насамкінець у неї не лишилося вибору, окрім поголити голову. Принаймні тоді вона не матиме вигляду старої. А матиме вигляд хворої. Та, не бажаючи мати вигляд хворої на рак, Сієнна придбала перуку з хвостом позаду, таким чином повернувши собі попередній вигляд.

Однак у душі Сієнна дуже змінилася.

«Я — зіпсутий товар».

Відчайдушно намагаючись зажити новим життям, Сієнна подалася до Америки й вступила до медінституту. Вона завжди мала схильність до медицини, тому сподівалася, що коли стане лікарем, то почуватиметься потрібного людям… робитиме хоч щось, аби зменшити кількість страждань у цьому непростому й тривожному світі.

Попри напружену програму, вчитися в інституті їй було легко, і поки її одногрупники гризли граніт науки, Сієнна підробляла акторкою, щоб роздобути трохи додаткових грошей. Звісно, то була халтура, а не Шекспір, але її лінгвістичні навички та здатність запам’ятовувати великі обсяги тексту забезпечували те, що Сієнна почувалася на підробітках не як на робочому місці, а як у благословенному прихистку, де можна забути, хто вона… і стати кимось іншим.

«Хоч будь-ким».

Відтоді, як Сієнна навчилася говорити, вона завжди намагалася втекти від своєї особистості. У дитинстві уникала свого першого імені, Фелісіті, воліючи натомість користуватися другим — Сієнна. «Фелісіті» означало «щастя», а Сієнна достеменно знала, що вона яка завгодно, але не щаслива.

«Змісти фокус своїх проблем, — нагадала вона собі. — І сфокусуйся на проблемах світу».

Напад паніки, що стався на вулицях Маніли, породив у неї глибоке занепокоєння швидким зростанням народонаселення й перенаселеністю світу. Саме тоді вона відкрила для себе праці й статті Бертрана Цобріста — генного інженера, який висунув кілька надзвичайно прогресивних теорій щодо населення світу.

«Він — геній», — здогадалася вона, прочитавши його праці. Сієнна ніколи не відчувала нічого подібного до іншої людини, і що більше жінка читала Цобріста, то сильнішим ставало відчуття, що вона зазирає в душу однодумця. Його стаття «Ви не зможете врятувати світ» нагадала Сієнні про те, що вона чула ще дитиною… однак Цобріст мав із цього приводу абсолютно протилежну думку.

«Ви можете врятувати світ, — писав Цобріст. — Якщо не ви, то хто? Якщо не тепер, то коли?»

Сієнна ретельно вивчила математичні рівняння Цобріста, набираючись інформації про його пророцтва мальтузіанської катастрофи (за математичною моделлю перенаселення Мальтуса) та неминучий занепад біологічних видів. Її інтелекту імпонували високі роздуми про майбутнє, але Сієнна відчувала, що її стрес також піднімається на високий рівень, коли уявляла собі це майбутнє… математично прораховане… таке очевидне… і неминуче.

Чому більше ніхто не бачить, як воно невблаганно насувається?

Хоча Сієнну й лякали його ідеї, вона аж марила Цобріс- том, передивляючись відео його презентацій, перечитуючи все, що він коли-небудь написав. І коли Сієнна дізналася, що він домовився про виступ у Сполучених Штатах, то зрозуміла, що неодмінно має з ним зустрітися. І то була та ніч, коли увесь її світ змінився назавжди.

Її обличчя освітилося усмішкою, то була рідкісна мить щастя… Їй знову пригадався той чарівний вечір, вечір, який так яскраво постав перед її очима, коли вона їхала потягом до Венеції разом із Ленґдоном та Феррісом.

Чика/о. Заметіль.

Січень, шість років тому… а здається, наче це було вчора. Піднявши комір, щоб хоч якось захиститися від сліпучого білого шаленства, я продираюся крізь снігові замети на Чудесній Милі, де гуляє вітер. Попри холоднечу, я увесь час кажу собі, що мене ніщо не спинить на моєму шляху. Бо сьогодні я маю можливість послухати виступ великого Бертрана Цобріста… власною персоною.

Я прочитала геть усе, що написав цей чоловік, і я щаслива з того, що маю один із пятиста квитків, віддрукованих заради цієї події.

Коли я заходжу до залу, заклякла від холоду, то панічно усвідомлюю, що приміщення майже порожнє. Невже виступ скасували? Бо в місті все життя майже зупинилося через таку негоду… невже через неї Цобріст не зміг сьогодні добратися сюди?

А потім я помічаю, що він тут.

Висока елегантна постать виходить на сцену.

Він високий, такий високий… зі жвавими зеленими очима, які, здавалося, криють у своїх глибинах усі таємниці світу. Він дивиться в порожній зал… там зібралося лише з десяток його палких прибічників, і мені стає соромно через те, що зал напівпорожній.

Та це ж Бертран Цобріст!

На якусь жахливу мить у приміщенні запала тиша, і він прискіпливо вдивляється в нас із суворим виразом обличчя.

А потім абсолютно несподівано Бертран Цобріст вибухає сміхом, поблискуючи своїми зеленими очима.

— До біса порожню аудиторію, — заявляє він. — Я зупинився в готелі поруч. Ходімо до бару!

Лунають схвальні радісні вигуки, і невеличка група перебирається до бару сусіднього готелю, де ми втовплюємося до великої кабіни й замовляємо напої. Цобріст частує нас розповідями про свої дослідження, про те, як він став знаменитістю, і ділиться своїми думками про майбутнє генної інженерії. Напої ллються рікою, і розмова переходить до теми філософії трансгуманізму — нової пристрасті Бертрана Цобріста.

— Я гадаю, що трансгуманізм — це єдина надія людства на тривале існування, — проповідує Цобріст, а потім відсовує сорочку й показує їм усім татуювання Н+ на своєму плечі. — Як ви можете переконатися, я не жартую.

Я маю таке відчуття, що потрапила на приватну зустріч із рок-зіркою. Я ніколи подумати не могла, що уславлений «геній генетики» виявиться такою харизматичною та чарівливою особою. Щоразу, коли Цобріст кидає на мене погляд своїх зелених очей, вони запалюють у мені цілковито несподіване відчуття… сильний сексуальний потяг.

Це відчуття є для мене абсолютно новим і невідомим.

А потім ми залишаємося самі.

— Дякую вам за сьогоднішній вечір, — кажу я йому, трохи напідпитку, бо випито було чимало. — Ви — дивовижний учитель.

— Лестите мені? — Цобріст усміхається, присувається ближче, і наші ноги тепер торкаються. — 3 лестощами можна далеко піти.

Цей флірт є недоречним, але тепер — ніч, надворі завірюха, ми сидимо в безлюдному чиказькому готелі, і увесь світ довкола наче зупинився.

— Тож як? — питає Цобріст. — Може, хильнемо завершальну чарчину в моєму номері?

Я заклякла, усвідомлюючи, що, напевне, цієї миті нагадую оленя, який, вискочивши на дорогу, заціпенів у світлі автомобільних фар.

А очі Цобріста приязно мерехтять.

— Дозвольте висловити здогадку, — шепоче він. — Вам ніколи не доводилося бути з відомим чоловіком.

Я відчуваю, що зашарілася, і відчайдушно борюся з напливом почуттів: зніяковілість, збудження, страх.

— Якщо чесно, — кажу я, — то мені не доводилося бути з жодним чоловіком.

Цобріст усміхається й присовується ще ближче.

— Не знаю, чого ви очікували, але дозвольте мені стати вашим першим чоловіком

І тієї миті всі мої ніякові сексуальні фобії та фрустрації мого дитинства щезають, наче полетівши геть у нічну заметіль.

І ось я лежу гола в його обіймах.

— «Розслабся, Сієнно», — шепоче він, і його вмілі руки викликають у моєму тілі такі відчуття, про існування яких я навіть не здогадувалася.

— Ніжачись у коконі обіймів Цобріста, я відчуваю, що все в цім світі нарешті стало на місце, що моє життя набуло мети.

— Я знайшла своє кохання.

І я піду за ним хоч на край світу.



розділ 78 | Інферно | розділ 80