home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



розділ 66


FS-2080 дивився у вікно швидкісного поїзда на віддзеркалення Роберта Ленґдона у склі. Професор і досі настійливо шукав розв’язання загадки, яку залишив Бертран Цобріст на зворотному боці посмертної маски.

«Бертран, — подумав агент FS-2080. — Господи, як мені його не вистачає!»

Біль втрати ще не вгамувався. Та ніч, коли вони зустрілися, і досі згадувалася, як чарівний сон.

Чикаго. Заметіль.

Січень, шість років тому… а наче це було вчора. Піднявши комір, щоби хоч якось захиститися від сліпучого білого шаленства, я продираюся крізь снігові замети на Чудесній Милі, де гуляє вітер. Попри холоднечу, я кажу собі, що мене, ніщо не спинить на моєму шляху. Бо сьогодні я маю можливість послухати виступ великого Бертрана Цобріста… власною персоною.

Моя пам’ять зберігає геть усе, що написав цей чоловік, я тішуся з того, що маю один із п’ятисот квитків, віддрукованих заради цієї події.

Коли я заходжу до залу, заклякнувши від холоду, то паніч-, но усвідомлюю, що приміщення майже порожнє. Невже виступ скасували? Бо в місті все життя майже зупинилося через таку негоду… невже через неї Цобріст не зміг сьогодні добратися сюди?

А потім я помічаю, що він тут.

Висока елегантна постать виходить на сцену.

Він високий, такий високий… зі жвавими зеленими очима, які, здавалося, криють у своїх глибинах усі таємниці світу. Він дивиться в порожній зал… там зібралося лише з десяток його палких прибічників, і мені стає соромно через те, що зал напівпорожній.

Та це ж Бертран Цобріст!

На якусь жахливу мить у приміщенні запала тиша, і він прискіпливо вдивляється в нас із суворим виразом обличчя.

А потім абсолютно несподівано Бертран Цобріст вибухає сміхом, зблискуючи зеленими очима.

— До біса порожню аудиторію, — заявляє він. — Я зупинився в готелі поруч. Ходімо до бару!

Лунають радісні схвальні вигук, і невеличка група перебирається до бару сусіднього готелю, де ми втовплюємося до великої кабіни й замовляємо напої. Цобріст частує нас розповідями про свої дослідження, про те, як він став знаменитістю, і ділиться своїми думками про майбутнє генної інженерії. Напої ллються рікою, і розмова переходить до теми філософії трансгуманізму — нової пристрасті Берт- Iнма Цобріста.

— Я гадаю, що трансгуманізм — це єдина надія людства на тривале існування, — проповідує Цобріст, а потім відсовує сорочку й показує татуювання Н+ на плечі. — Як ви можете переконатися, я не жартую.

Я маю таке відчуття, ніби відвідую приватну зустріч із рок-зіркою. Годі було й думати, що уславлений «геній генетики» виявиться харизматичним і чарівливим. Щоразу, копи Цобріст кидає на мене погляд своїх зелених очей, вони запалюють у мені цілковито несподіване відчуття… сильний сексуальний потяг.

Ніч минає, група прибічників рідшає. Гості, вибачившись, ідуть додому, щоби повернутися до реальності. І опівночі я залишаюся сам-на-сам із Бертраном Цобрістом.

— Дякую вам за сьогоднішній вечір, — кажу я, трохи напідпитку, бо випито було чимало. — Ви дивовижний учитель.

— Лестите мені? — Цобріст усміхається, присувається ближче, і наші ноги тепер торкаються. — Із лестощами можна далеко піти.

Цей флірт є недоречним, але тепер ніч, надворі завірюха, ми сидимо в безлюдному чиказькому готелі, і весь світ доокола наче зупинився.

— Тож як? — питає Цобріст. — Може, хильнемо завершальну чарчину в моєму номері?

Мене взяв острах від усвідомлення, що, напевне, цієї миті я нагадую оленя, який, вискочивши на дорогу, заціпенів у світлі автомобільних фар.

А очі Цобріста приязно мерехтять.

— Дозвольте висловити здогадку, — шепоче він. — Вам ніколи не доводилося бути з відомим чоловіком.

Я відчуваю, що шаріюсь, і відчайдушно борюся з напливом почуттів: ніяковість, збудження, страх.

— Якщо чесно, — кажу я, — то мені не доводилося бути з жодним чоловіком.

Цобріст усміхається й присовується ще ближче.

— Не знаю, чого ви очікували, але дозвольте мені стати вашим першим чоловіком…

І тієї миті всі мої ніякові сексуальні фобії та фрустрації дитинства щезають, наче полетівши геть у нічну заметіль.

Уперше в житті я відчуваю пристрасне бажання, не стримане почуттям сорому.

Я хочу його.

Десять хвилин по тому ми вже в номері Цобріста, лежимо голі, не розчіпляючи обіймів. Цобріст не поспішає, і його вмілі руки викликають у моєму тілі такі відчуття, про існування яких мені не довелося навіть здогадуватися.

Це мій вибір. Він мене не примушував.

У коконі обіймів Цобріста я відчуваю, що все в цім світі стало на місце. І в обіймах Цобріста я дивлюсь у вікно на нічну завірюху і розумію, що піду за цим чоловіком хоч на край світу.

Швидкісний потяг несподівано стишив швидкість, і FS- 2080, виринувши зі щасливих спогадів, знову опинився посеред гнітючої реальності.

«Бертране… тебе вже нема…»

Та перша їхня ніч стала першим кроком до неймовірної подорожі.

«Ми не лише стали коханцями. Тепер я його апостол».

— Місток Ліберта, — сказав Ленґдон. — Ми майже приїхали.

— FS-2080 сумно кивнув, дивлячись на води Венеціанської лагуни й пригадуючи, як він катався там на вітрильному човні разом із Бертраном… а потім цю тиху й радісну картину змі- нив спогад про жахливу подію, що трапилася тиждень тому.

— «Він стрибнув із вежі Флорентійського абатства в мене на очах.

— Мої очі — це було останнє, що він побачив перед смертю».



Розділ 65 | Інферно | розділ 67